Свічка плакала в скорботі

Людське життя... Неповторне та звичне, радісне й сумне, сповнене глибоких переживань, солодке, як мед, і гірке, як полин.

Люди, їх мільйони... усі вони зовсім різні й чимось неповторні. Вони, мов ті зорі на небі, що горять своєрідним світлом.

    Так, життя кожної людини - це стежина, устелена жовто-гарячими чорнобривцями, духмяними вишеньками, стежина з червоними та чорними тонами, як у цій пісні «червоне - то любов, а чорне - то журба»... Голодомор 33-го- чорна сторінка українського народу.

     «Коли ми відчуємо, що пережили ті люди, то збагнемо, де коріння сьогоднішніх проблем. Людина, яка зрозуміє великий біль іншої людини, не буде цинічною. Наше суспільство деградоване, у ньому стільки фальші... І коли воно зрозуміє, що ж сталося в 33-му, то буде думати: що слід робити для того, щоб цей жах не повторився».- така думка Валентини Борисенко, дослідниці Голодомору, доктора історичних наук.

      Тепер, після того, як минуло вже багато років, ми можемо відповісти на запитання: чого хотіли довести організатори Голодомору? Кому було вигідно підрубати нашу хліборобську націю під корінь?

Страшним подіям Голодомору був присвячений    вечір- реквієм «Свічка плакала в скорботі», який бібліотекарі міської бібліотеки №2 провели для учнів 9-Б класу СЗОШ №8.

    Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам'ять про всіх невинно закатованих, пам'ять про тих, хто не дожив, пам'ять про тих, хто не до любив, пам'ять про живих і не народжених. Ніхто не має права про це забути.